Цієї осені видавництво #книголав представило український переклад книги «Пеґґі» авторства журналісток і письменниць Ребекки Ґодфрі та Леслі Джеймісон. Це – художня інтерпретація біографії геніальної та епатажної Пеґґі Ґуґґенгайм, яка слідує за життям іменитої артдилерки з раннього дитинства до відкриття галереї Art of This Century у Нью-Йорку в 1942 році та ностальгічних вечорів у палаццо на Гранд-каналі у Венеції. На сторінках книги – шлях, який Пеґґі вдалося подолати, аби змінити ставлення світу до жінок у мистецтві. Від Європи до Нью-Йорка – вона боролася з антисемітизмом, сексизмом і суспільством, яке бачило не особистість, а статки її родини. Позбуваючись ярликів, Пеґґі відкривала імена мистецтва та літератури, які сьогодні світ називає легендарними. «L’Officiel Україна» публікує уривок з біографії Пеґґі Ґуґґенгайм.
ПРОЛОГ
«Я донька двох династій; існує думка, що я маю більше грошей, ніж будь-хто в цьому місті, і поступаюся лише сусідові Рокфеллеру. Обидва мої діди народились у стайнях, як Ісус, обидва дістались Америки четвертим класом, тікаючи з Баварії та Швейцарії. Це все не байки, не міфи про американську мрію. Ось факти: обом було по чотирнадцять років, чорняві хлопці, спочатку німі, згодом затиналися на приголосних в англійській; Джозеф і Меєр, мої діди, обидва зневажені сільські крамарі. На Середньому Заході вони не знали ні ковбойської, ні шахтарської справи. Продавали ріжки для взуття, окуляри, шнурки, клей, сигари. Як чули, що десь у містечку захиріли дві курки, то йшли пішки двадцять миль, щоби продати своїх двох. Меєр згодом винайшов засіб для чищення пічок; невдовзі він уже продавав уніформу для американської армії. Потім були копальні, одна, сто, усі срібні копальні Аляски й Чилі, усі мідні копальні Мексики. Джозеф опанував математику, біржову справу й став засновником банку. Президент Ґрант хотів, щоб він очолив Міністерство фінансів (дід відмовився – був надто сором’язливим). Коли я народилася, 1898 року, Мангеттен стрімко сягав могутності європейських монархій, і діди мої були вже не селянами, а королями, що прагнули палаців уздовж П’ятої авеню.
Я маю дванадцятьох дядьків. Вашінгтон, Семюел, Юджин, Джефферсон, Де Вітт, Айзек, Денієл, Муррі, Соломон, Роберт, Вільям, Саймон. Саме ці брати відповідатимуть за наші статки. Будь-хто сказав би, що це пряма дорога до неприємностей, але всі промовчали. Селіґмани, сім’я моєї матері, – розсудлива, поважна родина. Подейкують, що батькове одруження було статусним кроком. Материні предки походили з більш пристойної частиниНімеччини. Багатства Ґуґґенгаймів народилися не з банків чи контор, а з вогкого бруду копалень, підземель, нечистот. Старший, Денієл, вважався наймудрішим, сенатор, Саймон, найвпливовішим, але саме мій батько, Бенджамін, підкорив місто. Він імпозантний, пишуть газети, його прозвали Срібним Принцом. На груповому портреті компанії «Ґуґґенгайм і сини» всі чоловіки неусміхнені, вусаті, у високих широких комірцях, товстих жилетах. Сільські ознаки стерті начисто. Усміхається лише батько. Він розмістився в кінці довгого полірованого столу з червоного дерева; сидить на бильці крісла, відхилившись на спинку. Решта чоловіків дивиться просто перед собою, це своєрідний виклик, уніфікована поза впевненості, але мій батько відводить погляд, наче до іншої кімнати. Кожен з його братів щось тримає: розгорнуту книжку, авторучку; його батько торкається макета шахти. Тепер я розумію, що вже тоді Бенджамін планував знамениту втечу.
Трагедія нашої сім’ї – або принаймні трагедія, що передувала тій, про яку я розповім далі, – полягала в тому, що мої батьки мали трьох доньок. На портреті, що його зробили у Швейцарії, ми троє одягнені в біле. На нас широкі канотьє, білі бавовняні сукні, шкарпетки з рюшами на кісточках. Мені десять – на колінах букет квітів, сукня-плісе з м’якою смужкою мережива. Гейзел п’ять – складочки та ямочки, на волоссі бант. Беніті тринадцять. Вона стоїть над нами – шия довга, пальці тендітні, ледь випнуте підборіддя. Пишні рукави з брижами на зап’ястях. Ми здаємося розкішними й хрусткими. Ми хмаринки; ми проминущі; ми сама чистота; квітка, що вінчає весільний торт. Ми біла спокуслива легкість; випещені для дурничок і солодкого дозвілля. А от і я – дочка династії. Та я, одначе, змогла стати лише дилетанткою. Моя сестра відома як убивця. Ви здивовані? Може, ви маєте слушність. Можливо, про нас так лише казали. Для нас усе тільки починалося.
Я народилася на Парк-авеню 1898 року. Жили ми в дивному й розкішному маєтку. Батько наповнив дім своїми забаганками й скарбами: білоголовий орлан, якого він підстрелив; Коро (Жан-Батіст-Каміль Коро – художник, один із засновників французького реалістичного пейзажу XIX століття), Ватто (Антуан Ватто – французький художник, представник рококо), плетені капці з Марокко. Там був скляний купол, який пропускав усередину сяйво зірок, величезні сходи, окремий поверх для дочок, ліфт, якого ми всі жахалися. Темні стіни обтяжували сіро-зелені олійні портрети дідів, масивні позолочені дзеркала й важкі гобелени, що зображали сцени на зразок тріумфу Александра Македонського в Римі. Те, що батько дозволяв нам так жити, здавалося дивним, майже незаконним. Ми мали бути тихими, потайливими й стриманими, частково щоб наслідувати Гевмаєрів, Гантінгтонів і Рокфеллерів, але й тому, що нас узагалі не мало б тут бути. Було зрозуміло: якщо зчиняти забагато галасу чи привертати увагу, світ відреагує так само, як тоді, коли дід поневірявся в Огайо. «Жид!», «Пейсатий!», «Христовбивця!» Люди жбурляли в нього каміння, тоді самого пожбурили в багнюку. Моя матір зазвичай мала на собі лише один діамант. Ми із сестрами ховалися за білими моряцькими шапочками й рукавичками. Гувернантка вигулювала нас між 60-ю та 80-ю вулицями. То був маленький світ, обмежений Паркавеню й П’ятою авеню. Навіть наші годинники цокали тихенько; ліфт не видавав жодного звуку; слуги ступали нечутно. Найгірше, що можна було сказати про дівчину, – назвати яскравою. Наш одяг доправляли з Парижа й мовчки надягали на наші принишклі тіла. Ці сукні мали бути з найкращих тканин, але не надто яскравими, не надто новими на вигляд. Ми розмовляли таємними кодами й абревіатурами. Наш будинок був знаний як «15», а люди нашого кола називали нас просто Ґуґґами. Коли ми, тихі дівчата із християнськими іменами, хворіли, нас відправляли до готелів Нью-Джерсі. Нам здавалося, що звичайний кашель може порушити спокій цих чистих, приємних кімнат. Що багатшими ви були, то менше мали впадати в око.
За три роки по тому, як батько начебто зник, моя сестра намагалася вчинити так само. У газетах з’явився заголовок: «ЗНИКЛА СПАДКОЄМИЦЯ ҐУҐҐЕНГАЙМА». Гейзел з матір’ю відпочивали разом у маєтку Віллетсів у Вайт-Плейнс. О десятій ранку, отримавши від матері прочухана, Гейзел просто зникла. Час минав, сонце почало сідати. Матір почекала кілька годин, перш ніж викликати поліцію. Врешті приїхав цілий загін помічників шерифа; вони оглянули кожну кімнату маєтку. Гості й слуги із сусіднього готелю долучилися до пошуків; зелені поля розквітли чоловіками в білих полотняних жилетах. Була версія, що сестру викрали. Помилково припускали, що вона була дочкою великого багатія. На вокзалі виставили охорону. Матір наполягала, щоб коло пошуків розширили; вона вважала, що сестра втекла за межі вже обстежених маршрутів. Біля залізничної станції зупиняли всі трамваї, на дорогах перевіряли кожну машину. «Ви не бачили маленьку дівчинку?» Шериф залишив групу й сам-один пішов до старих руїн коло маєтку. Каміння осипалося; плющ і гліцинія плуталися під ногами. Шериф попрямував до крихкого скелета колись товстої стіни. Він помітив, як щось біле майнуло за деревами. Шериф побіг за цією білістю, яка виявилася дівчинкою втікачкою. Він здивувався сестриній мовчанці, та чому б їй, навіть загубившись, не мовчати? Нас учили, що найстрашніше, – коли тебе помітили».|