Понад три роки Олена Моренцова досліджує спадщину Софії Яблонської, працює з архівними матеріалами та родинними документами. В інтервʼю вона розповіла, як знайти живу людину за межами біографічних фактів, чому історії видатних українок важливо розповідати світові та які питання про власну свободу може поставити собі кожен після знайомства з історією легендарної особистості. Олена прагне створити не просто біографічний фільм, а живу історію, у якій сучасний глядач зможе впізнати себе.
— Розкажіть, які досягнення Софії Яблонської Вас надихають?
— Її життя нагадує пригодницький роман. Вона подорожувала Китаєм, Марокко, Індокитаєм, Полінезією в той час, коли для більшості жінок сама думка про такі подорожі була майже неможливою. Але найбільше мене захоплює не географія її маршрутів, а внутрішня подорож — шлях жінки, яка постійно шукала свободу і намагалася зрозуміти, ким вона є. Саме про це наш фільм.
— Чому для роботи обрали саме цю особистість?
— У Софії Яблонській мене вразила одна річ. Вона не намагалася стати символом чи героїнею своєї епохи. Вона просто жила так, як вважала правильним. І саме тому сьогодні здається неймовірно сучасною.
Мені хотілося розповісти не історію «видатної українки», а історію людини, яка постійно обирала свободу, навіть коли цей вибір був незручним, самотнім або небезпечним.
Її сумніви, її сміливість, її внутрішні суперечності роблять її дуже живою для сучасного глядача.
— Скільки часу триває робота? І які перші джерела використали для побудови сценарію?
—Робота над сценарієм та історією триває вже понад три роки. Для мене це стало своєрідним знаком. Коли я лише приїхала до Парижа з донькою після початку повномасштабного вторгнення, я просила Бога показати мені історію, якій я могла б присвятити цей важливий період свого життя. І одного дня, відкривши соціальні мережі, я побачила допис про Софію Яблонську. Це був момент внутрішнього відгуку - я відчула, що маю дізнатися більше, і почала шукати зв’язки.
Так я дуже швидко вийшла на команду Фонду Софії Яблонської - дослідниць Вероніку Гуменюк та Наталію Гриник. Саме тоді розпочалася наша спільна робота. А окрім того, я дізналася, що моя колега чудова режисерка Жанна Озірна також цікавилася історією пані Софії та працювала над графічним романом. Невипадково ми опинилися в один і той самий час у Парижі і почали креативити по історії. Спочатку, я планувала розвивати серіал, але згодом зрозуміла, що логічніше почати з художнього фільму, який може перерости в більш обширну історію.
Згодом я познайомилася з онукою Софії - пані Наталі Уден, яка проживає в Парижі та зберігає унікальний родинний архів видатної мандрівниці й письменниці. Це дало можливість побачити не лише публічний образ Софії Яблонської, а й відкрити її особисту історію, її голос, думки та світогляд.
Все почалося з її книжок. Для мене дуже важливо спочатку почути голос людини, а вже потім вивчати її біографію. Я читала її подорожні нариси, листи, щоденникові записи, а згодом поступово відкривалися нові архівні матеріали, дослідження, зустрічі та розмови, які допомагали глибше зрозуміти її постать.
— На якому етапі зараз? Чи плануєте книгу або фільм?
— Зараз проєкт перебуває на етапі міжнародного розвитку. Ми вже брали участь у TorinoFilmLab, працювали над сценарієм разом із міжнародними менторами, і зараз продовжуємо його вдосконалювати.
Для мене ця історія насамперед існує як художній фільм. Саме кіно, на мою думку, здатне передати масштаб її життя, її подорожей і внутрішніх трансформацій. І це дуже прогресивна та амбітна історія, яку я б бачила у всіх можливих форматах в майбутньому. Звісно, після фільму я була б рада видати художню версію сценарію у вигляді роману.
— Які п’ять основних відкриттів для себе Ви зробили під час роботи над цією особистістю?
— Перше — свобода завжди має свою ціну.
Друге — сміливість не означає відсутність страху. Софія часто сумнівалася, але не дозволяла страху керувати своїми рішеннями.
Третє — подорожі можуть бути способом пізнання не світу, а самого себе.
Четверте — справжня сучасність … справжня сучасність визначається не століттям, а способом мислення. Це стан свідомості, відкритість до нового, сміливість ставити запитання й виходити за межі усталеного.
І п’яте — найбільші історії народжуються не тоді, коли людина прагне величі, а тоді, коли вона чесно проживає власне життя.
— Відкривати деталі долі та життя видатних українок для Вас — це покликання? Сенс роботи? Чи щось інше?
— Я б сказала, що мене цікавлять видатні українки про яких, за всіх нам відомих обставин, нажаль, не знає світ, як би мав би.. Я пишаюся нашим корінням, нашими людьми, нашою культурою і ніколи не вбачала її меншовартною. Тому розкривати через кіно історії жінок, які мене захоплюють - це дійсно саме те, що мене надихає настільки, що я вірю в цю справу і готова роками розвивати ці проєкти. Мене запалюють не видатні люди як такі. Мене цікавлять люди, які своїм життям ставлять великі запитання. Як знайти свободу? Як не зрадити себе? Як жити власним життям, а не чужими очікуваннями? Такі герої можуть бути відомими або зовсім невідомими. Для мене головне - щоб їхня історія допомагала сучасній людині краще зрозуміти себе.
— Який архівний матеріал потрапив до вас випадковим чином і містить дуже цінні деталі?
— Одним із найцінніших відкриттів стали сімейні фотографії та приватні документи, які раніше практично не були доступні широкій аудиторії.
Але найбільше мене вражають не сенсаційні знахідки. Іноді один короткий лист або невелика нотатка можуть розповісти про людину більше, ніж десятки офіційних біографій. Саме через такі особисті свідчення перед нами відкривається не лише образ видатної особистості, а й жива людина зі своїми думками, почуттями та внутрішнім світом.
— Чим визначна ця особистість для кожного українця, який хоче зрозуміти велич нашого народу?
— Я б говорила не стільки про «велич народу», скільки про силу його культури та людей. Софія Яблонська є однією з тих особистостей, які доводять, що українська історія складається з людей світового масштабу — допитливих, освічених, сміливих і творчих. На мою думку для кожного українця Софія Яблонська — це приклад сміливості, свободи думки та вірності своїм кореням. Її спадщина допомагає усвідомити, що українська культура завжди була відкритою до діалогу зі світом і водночас залишалася самобутньою.
Софія Яблонська нагадує нам, що українська культура завжди була частиною світового діалогу. Вона подорожувала світом не як туристка, а як уважна спостерігачка й авторка, яка дивилася на інші культури з великою повагою, не втрачаючи власної ідентичності.
Її історія руйнує стереотип про Україну як країну, що існувала лише в межах власної території. Вона показує, що українці були відкритими світові, допитливими, сміливими й здатними вести розмову на рівних із різними культурами.
— Над чим сьогодні триває робота?
— Зараз ми працюємо над фінальною версією сценарію та розвитком кінопроєкту в цілому. Над кінострічкою працює чудовий тандем продюсерок — з української сторони це кіно компанія EVOS Film та кінопродюсерка Ольга Матат, а з французької сторони - кіно компанія Happy A та її засновниця — Ангеліна Комарова. Найскладніше завдання наразі — знайти баланс між історичною достовірністю та кіно драматургією і зробити історію цікавою та актуальною для міжнародного глядача. Мене цікавить не реконструкція подій, а створення живої глибокої історії, у якій сучасний глядач впізнає себе.
— Три основні Ваші підходи до написання сценарію?
— Перший — не закохуватися у факти, а шукати людину. Біографія не дорівнює драматургії. Найважливіше — зрозуміти, чого герой прагне, чого боїться і як змінюється.
Другий — працювати з архівами, але не ставати їхнім заручником. Архів дає матеріал, але кіно народжується тоді, коли факти складаються в емоційну історію.
І третій — ставити сучасні запитання до історичних персонажів. Я не хочу, щоб глядач просто дізнався більше про Софію Яблонську. Я хочу, щоб після фільму він поставив собі запитання: «А чи вистачило б мені сміливості жити так, як я насправді хочу?».