Як народилася ідея створення театрального об’єднання МУР?
— Ми створювали творче угрупування людей з різними талантами, які не зупиняються на класичній формі і мислять без обмежень. В першу чергу ми є об'єднанням людей, які не розуміють, чому не можна. Наш кістяк складається з п'яти людей: я, Віктор Ткаченко, Микола Шмундир, Марія О'Райлі, Олександр Заїка. Також є продюсер Антон Азізбекян, і піарниця Іванка Гавлюк.
Все почалось після того, як я перебував в окупації 47 днів на початку вторгнення. Коли звільнили Бучу та Ірпінь, повернувся в Київ, не було старої компанії друзів, не було роботи. Ми почали збиратися на студії у Віктора, виникло бажання розповідати про літературу й історію. Бажання далі боротися, бажання далі жити в Україні воно базується на тому, що ти розумієш, чому ти тут і навіщо. І крім звичайних якихось принципів, чеснот, дуже допомагає розуміння свого минулого і скільки всього було на цій землі багато дуже крутих людей жили за століття до твого народження. Відтак, ми почали записувати пісні.
Яку головну ідею або цінність ви прагнете нести через свої проєкти?
— Ми прагнемо, щоб молодь не боялася відкривати українську культуру та літературу. Ми створили освітню премію імені Павла Тичини, яка заохочує творчих вчителів та підтримує обмін досвідом. Продовжуємо реалізовувати освітні проєкти. Наша задача — закохати людей в історію та літературу. Ми не просто показуємо факти, а надаємо їм емоційного життя. Людина виходить з вистави і відчуває бажання дізнатися більше, купити збірку віршів, заглибитися в культуру. Ми працюємо без державної фінансової підтримки, але з великим ентузіазмом та експериментами.
Які теми чи образи для вас сьогодні найважливіші?
— Сила об’єднання людей за спільну ідею — це головне. До прикладу, у виставі «Ребелія» ми показуємо, що сильні ми разом, а не поодинці.
Що було найскладнішим у створенні об’єднання?
— Переконати талановитих людей вкладати свій час та здоров’я у безоплатну роботу. Потрібно було показати, що це більше за всіх нас — справжня місія.
Яку роль у вашій роботі відіграють саме експерименти?
— Ми завжди пробуємо нові форми, музику, інтерактив з глядачем. Наприклад, світлове оформлення вистав — в нас воно не класичне театральне. Світлорежисер Антон Семенюк прийшов з концертної сцени, і це робить постановки динамічними. Я в свою чергу режисер документального кіно за освітою. Ми знімали кліпи, я працював копірайтером, працював з американцями декілька років. Це все також впливає на нашу роботу і бажання експериментувати. Коли ти не озираєшся, як було раніше і без якоїсь травми власного пошуку, то абсолютно не існує понять, що не можна чи не прийнято.
Як народжується перший імпульс для нової постановки?
— Під час розмови з дуже цікавими друзями. Однієї вечері з моїми друзями Євгеном Яновичем чи Ярославою Гресь достатньо, щоб на на 5 років життя вперед запланувати проєкти.
Театр має виховувати, чи лише відображати реальність?
— Театр виховує через відображення реальності. Під час війни люди приходять на виставу, щоб відчути емоції, забути про страхи та біль. Мистецтво має бути не лише красивим, а й корисним для суспільства. Люди ходять в театр щоб позбутися думок, що йде війна. Мистецтво дійсно має слугувати народові і зараз треба кожному замислюватись, чи він корисний в суспільстві. Я з повагою ставлюсь до митців, які роблять щось аби тільки робити. Проте я працюю з думкою, що крім базової художньої цінності ще варто думати, чи вона правильно корисна.
Як ви працюєте з очікуваннями публіки?
— Ми прописуємо реакцію залу в сценарії, але залишаємо простір для живої взаємодії. Мистецтво — це ремесло, яке залежить від правильних слів, інтонацій та емоційного зв’язку з глядачем.
Де для вас починається ремесло— у тексті, у тілі актора, у просторі чи у глядацькому сприйнятті?
— Мистецьке ремесло для мене починається зі слів. Я людина слова, адже все тримається на правильно озвучених словах в правильний момент. І це стосується того, що актор буде говорити на сцені, і того як ти спілкуєшся з командою, і як ти доносиш ідею комусь. Взагалі, наш світ зітканий зі слів правильно чи неправильно сказаних. В будь-якій ситуації я завжди вірив, що є правильний порядок слів, які треба сказати з правильною інтонацією і тоді все буде добре.
Що для вас означає «відповідальність митця» сьогодні?
— Зарубати на носі, що мистецтво не може бути поза політикою, як зовнішньо так і внутрішньо. Митець є громадянином своєї держави, тим паче якщо твоє мистецтво успішне, ти маєш вплив на розуми людей, ти можеш вкладати в виставу певні наративи.
Як у вашій роботі поєднуються історія і сучасність?
— Ми досліджуємо історичні періоди, пишемо оригінальну драматургію та музику, а потім адаптуємо їх для сучасної сцени. Це дозволяє глядачам відчути історію живою.
Чи є у вас мистецькі мрії, які прагнете реалізувати через театр?
— Хочеться чогось пост-іронічно. Як на мене, ми потребуємо більше абсурдного та гіперболізованого в мистецтві, щоб через сміх і бурлеск переварювати історичні травми.
Яким ви бачите потенціал розвитку українського театру?
— Після успіху МУР жанр мюзиклів починає набирати оберти. Коли я був студентом поняття музиклів в театрі майже не існувало. Зараз в Україні є дві-три вистави мюзиклів, які збирають аншлаги. Я бачу в мюзиклах потенціал.
Яким ви уявляєте МУР через 10 років?
— Бачу нове покоління митців, які будуть називати нас «старими» та «не актуальними в мистецтві». Це найкращий знак розвитку — коли молодь перевершує старше покоління, і ми стаємо частиною історії.
