Джон де Бак, більш відомий під сценічним ім’ям Apashe – артист, музикант, композитор, диджей, чия підтримка України є чіткою та послідовною позицією, а не реакцією на обставини. Ми зустрілися в Брюсселі, щоб поговорити про орієнтири, віру, силу прийняття і про те, що формує людину. Ця розмова – спроба зрозуміти, ким насправді є Джон поза образом і звуком.
Ми розмовляли три роки тому – і тоді світ був зовсім іншим. Озираючись назад, що найбільше змінилося у вас: як у людині й як у митцеві?
Ми розмовляли три роки тому. За три роки світ дуже змінився. І мені здається, що я теж дуже змінився за цей час. Зараз складається враження, що для багатьох країн ситуація не покращується, якщо говорити про політику. Для таких артистів, як я, гастролі й робота три роки тому й тепер – це зовсім різні речі. Подорожувати стало складніше, отримувати візи – складніше. Усе здається більш ускладненим.
І водночас для нас подорожі є обов’язковими. Обов’язково потрібно виступати в різних місцях і бачити різну аудиторію по всьому світу. Ми маємо можливість доносити певні цінності й реагувати на зміни, які відбуваються.
Для мене за ці три роки найбільше змінилося те, як я сприймаю ці проблеми, що стають дедалі серйознішими, і те, як я хочу говорити про них у той єдиний спосіб, який я по-справжньому знаю, – через музику, що має власний голос.
Мабуть, це і є головна зміна за останні три роки.
Нещодавно ви присвятили свою нову роботу Україні, створивши і музичний кліп, і документальний фільм, зняті в Києві. У який момент це перестало бути жестом підтримки й стало для вас особистою необхідністю?
Україна завжди була для мене дуже особистою темою. До війни я приїжджав туди щороку. Я відіграв багато концертів, знімав кліпи – я знаю там багато людей. У мене там багато близьких зв’язків.
Коли почалася війна, бачити це здалеку було жахливо. Я ніколи не думав, що щось подібне станеться з людьми, яких я знаю, за мого життя. Упродовж року я підтримував зв’язок із багатьма людьми там. Я постійно відчував, що маю щось зробити, але водночас почувався безсилим – особливо як артист. Ти створюєш мистецтво; це не виглядає як «серйозна» професія чи щось безпосередньо корисне в такій ситуації.
Люди в Києві просили про концерт. Ми фактично запланували його ще до війни, але його скасували. Тож я подумав: принаймні я можу повернутися й виступити. Я можу розважити людей. Це те, що я вмію робити.
Ми знову все спланували, але концерт знову скасували. Проте, коли його скасували, я вирішив поїхати все одно. У нас уже були квитки, тож ми поїхали в Україну. Замість концерту ми подумали: давайте створимо музику – і використаємо її як спосіб розважити.
Поки ми були там, це перетворилося на цілу подорож роздумів: як зробити це значущим? Як справді принести користь? Я зрозумів, що якщо ми використаємо українську культуру й представимо її західній аудиторії, це допоможе поінформувати людей за межами України про те, якою насправді є ситуація. Ми могли все зафільмувати й поділитися цим досвідом.
Мета змінилася. Замість того, щоб робити щось в Україні для українців, це стало про те, щоб зробити щось разом з українцями для решти світу – щоб люди краще розуміли, що там відбувається. І в такий спосіб це опосередковано допомогло б українцям.
Увесь цей процес осмислення розвивався під час подорожі та роботи там. Я дуже радий тому, як усе вийшло. Ми отримали багато повідомлень від людей, які сприймають цю справу дуже серйозно.
Я щиро сподіваюся, що це допоможе. Саме це й було метою.
У документальному фільмі ми бачимо контраст між повсякденним життям у Києві та звичною європейською реальністю вашої команди. Чи був під час цієї поїздки момент, який кардинально змінив ваше сприйняття реальності – щось, що ви досі носите з собою?
Під час моєї поїздки туди контраст між перебуванням у Києві та рештою світу був дуже очевидним. Окрім самої війни, найбільше мене вразила стійкість людей, які там живуть. Вони продовжують жити своїм життям – майже так, ніби роблять вигляд, що війни не існує, бо не хочуть залишатися в стані депресії. Усі намагаються зберігати мотивацію, позитивний настрій і рухатися вперед.
Для мене це був найразючіший контраст. Я не знав, яким насправді буде повсякденне життя там. Коли твої ночі переривають сирени повітряної тривоги, вибухи, дрони й постійна невизначеність, ти не висипаєшся. А коли не висипаєшся, вдень почуваєшся дратівливим, виснаженим, іноді навіть пригніченим.
І водночас життя виглядає майже нормальним – як будь-де у світі. Люди ходять на роботу, зустрічаються з друзями, продовжують свої звичні справи. Але потім ти усвідомлюєш, що для підтримання цього відчуття нормальності потрібен надзвичайний рівень внутрішньої сили. На поверхні життя здається звичайним, але якщо замислитися глибше – воно зовсім не є нормальним.
Це викликало в мене глибоке захоплення людьми, які там живуть.
Інший великий контраст – це ніч, коли ти лягаєш спати, не знаючи, чи зможеш узагалі заснути. Саме ця невизначеність стала для мене найсильнішим контрастом.
Ваша співпраця з Аліною Паш більше схожа на діалог, ніж на повнометражний фільм. Що ви розпізнали в ній – як у мисткині і як у людині – що настільки глибоко перегукується з вашими власними цінностями?
Мені здається, наша співпраця з Аліною почалася ще у 2021 році, коли я вперше з нею познайомився і ми працювали над піснею Witch. Із першого дня я відчув справжній зв’язок. Я одразу зрозумів, що їй щиро небайдужі люди – у ній багато любові й емпатії. Кожен, хто її знає, відчуває цю енергію. Вона справжня, автентична – а це те, що я нечасто зустрічав серед багатьох колег. І ця щирість, автентичність мене дуже зачепила.
З розвитком подій в Україні я бачив, як деякі ситуації ставали для неї суперечливими – що, на мою думку, несправедливо з огляду на те, скільки вона зробила для України, для свого народу й для культури. Я пам’ятаю, що у 2021 році, коли я був у Києві, більшість людей навколо спілкувалися між собою російською. Вона ж уже тоді заохочувала, майже наполягала, щоб люди говорили українською, ще до початку повномасштабної війни. Це я дуже добре пам’ятаю. Повернувшись у 2025 році, я помітив, що більшість людей уже перейшла на українську мову. Було надзвичайно потужно спостерігати цю зміну.
Для мене Аліна завжди була людиною, яка відстоює українську культуру. Тому співпрацювати з нею знову було цілком природно – тим більше, що саме вона ділилася зі мною всіма цими хорами й традиційною українською музикою. Я створив цілий плейліст і приблизно два тижні повністю занурювався в українську музику, щоб відчути її, краще зрозуміти й визначити напрям, якщо я вирішу інтегрувати ці елементи в нашу роботу.
Оскільки все це відкриття почалося завдяки їй, було очевидно, що ця співпраця має відбутися саме з нею. У неї навіть були записи, де вона разом із двома іншими дівчатами співає в лісі старовинним українським діалектом.
Я пам’ятаю, як узяв ці вокальні записи, почав із ними експериментувати – і вже за кілька хвилин з’явився фундамент пісні. Усе склалося дуже природно. Це було легко й органічно.
Сьогодні слова «сила» і «мужність» звучать постійно й часто втрачають свій зміст. Після всього, що ви бачили й пережили, як ви особисто визначаєте силу зараз?
Це складне запитання – як я визначаю силу й мужність сьогодні, особливо коли ці слова вживають так легко й часто. Я почуваюся надзвичайно привілейованим, живучи в Канаді, у країні, де життя, загалом кажучи, є легким і безпечним.
Коли я думаю про силу, вона для мене має інше значення, ніж те, яке зазвичай транслюється. У певному сенсі легко почуватися сильним, коли живеш у безпечному й стабільному середовищі. Але разом із цією легкістю приходить відповідальність. Якщо ти живеш у місці, де маєш можливості й голос, то сила повинна означати використання цього голосу етично та з правильними цінностями. Це означає не боятися висловлюватися, не боятися займати позицію й не залишатися мовчазним.
Це також означає не замикатися у своєму маленькому кутку світу й не ігнорувати те, що відбувається деінде. Натомість – залишатися пов’язаним зі світом і робити щось значуще зі своїм привілеєм.
Для мене саме так виглядає сила у 2026 році.
Ви не політик і не журналіст. Де, на вашу думку, починається і закінчується відповідальність митця у світі, що став таким крихким? І де проходить ця межа особисто для вас?
Я думаю, що відповідальність митця полягає в тому, що щойно у тебе з’являється аудиторія, щойно є люди, які тебе слухають, незалежно від того, подобається це тобі чи ні, усе, що ти створюєш і випускаєш у світ, так чи інакше стає політичним.
Я не погоджуюся з людьми, які кажуть: «Ти просто артист – просто розважай нас». Ця ідея не працює, бо все, що ти робиш, формується під впливом певних культур, музичних традицій, історичних контекстів. А це вже саме по собі є політичним.
Як митець, ти можеш обрати, як саме тебе сприйматимуть, як ти хочеш себе виражати й наскільки далеко готовий зайти. Навіть вплив певних культур, мелодій чи музичних стилів може нести в собі політичну позицію. І ти маєш це усвідомлювати та поводитися з цим обережно.
Водночас сьогодні відповідальність відчувається ще більшою, тому що люди не просто слухають тебе – вони також рівняються на тебе. А коли на тебе рівняються, те, що ти говориш, може реально впливати на людей. Ось тут і з’являється відповідальність. Потрібно усвідомлювати, як саме ти використовуєш свій голос.
Цей вплив може спрямовувати людей у певному напрямку. І я вважаю це прекрасним, коли митець займає позицію й ризикує. Будь-яка політична позиція пов’язана з суперечками – комусь це не сподобається. Але коли артист готовий піти на такий ризик, це більше відповідає моїм цінностям. Я значно більше поважаю це, ніж спроби сподобатися всім.
На мою думку, мистецтво, яке намагається бути для всіх, часто стає порожнім. Якщо ти не займаєш позицію, якщо не намагаєшся залишити слід і зробити світ кращим, тоді мистецтво нічого не говорить. Воно стає пустим.
Відповідальність митця – мати й висловлювати власну сильну позицію.
Чи вірите ви, що музика й візуальне мистецтво здатні справді змінювати життя реальних людей, а не абстрактної аудиторії, чи їхня сила радше полягає у збереженні пам’яті, емоцій і правди?
Я справді вірю, що мистецтво й візуальні образи можуть змінювати речі – або принаймні допомагати змінам. Я бачу це у двох основних вимірах.
Перший – коли у світі щось відбувається, а люди вагаються, у що вірити. У 2026 році складно довіряти будь-чому. Так багато пропаганди, так багато суперечливих наративів онлайн. Особливо коли ти далеко від конфлікту, майже неможливо зрозуміти, що є правдою.
Ось тут музика й відео можуть справді допомогти. Якщо взяти наш проєкт як приклад – я бачив, як люди потрапляють під вплив російської пропаганди, української пропаганди, американської пропаганди – усе змішується. Особливо в певних політичних середовищах у США існує багато наративів проти Зеленського, проти України, проти зусиль у війні. Деякі люди щиро не знають, у що вірити.
Коли людина, на яку вони рівняються, каже: «Я був там. Ось що я бачив. Це не пропаганда – це мій власний досвід», – це може мати вплив. Я не очікую, що хтось, хто глибоко занурений у певний наратив, раптом повністю змінить своє світобачення через пісню чи відео. Але є люди посередині – ті, хто вагається, хто ставить запитання. Саме тут можуть відбутися зміни. Саме ці люди можуть переглянути свою позицію. І саме тут існує реальний вплив.
Другий спосіб, у який мистецтво може змінювати речі, – це через культуру. Музика й візуальне мистецтво формують культуру, а розвиток культури об’єднує людей. Коли люди об’єднані – можливі зміни.
З української перспективи я зрозумів, наскільки культура стала потужною силою єдності. Зараз існує сильний імпульс зберігати й популяризувати українську культуру більше, ніж будь-коли. З російської перспективи спроба полягає не лише в нападі на країну, а й у стиранні культури. Але відбувається протилежне: люди об’єднуються, щоб її захистити.
Мистецтво й візуальні образи підсилюють цю єдність. Вони роблять культуру видимою. А коли культура стає видимою й розділеною з іншими, вона стає сильнішою.
Якщо хтось слухатиме цю пісню або дивитиметься цей фільм через десять років, що б ви хотіли, щоб вони відчули, зрозуміли або понесли із собою?
Цікаво замислюватися про те, якою буде спадщина проєкту з плином часу. Чесно кажучи, я не знаю, що саме хотів би, щоб люди думали через десять років. Мені здається, що я ледве можу планувати навіть завтрашній день. Усе, що я роблю, дуже глибоко вкорінене в теперішньому моменті. Я схильний жити вільно тут і зараз – можливо, тому що планування на далеку перспективу дається мені складно.
Коли я створюю такий проєкт, йдеться насамперед про фіксацію теперішнього. Про те, щоб сказати: ось як відчувався цей конкретний день. Ось що відбувалося саме зараз. Мене приваблює автентичність цього моменту.
Якщо хтось повернеться до цього проєкту через десять років, я хотів би, щоб люди зрозуміли: тоді це було справжнім. Це було автентичним. Це точно відображало те, що відбувалося в той час. Я хочу, щоб це відчувалося як мить, застигла в часі.
Пісня, яку ми щойно написали, Kyiv, спочатку мала назву Kyiv 25, тому що ми створили її в Києві у 2025 році. Ми хотіли зафіксувати дату. Світ змінюється надзвичайно швидко – ми вже говорили про те, наскільки багато змінилося всього за три роки. Для мене було важливо сказати: це був Київ у 2025 році. Я був там. Ось що я побачив. Ось музика, яку ми створили з цього досвіду.
Через десять років я хочу, щоб люди розуміли: це було про конкретний момент. Можливо, через десять років усе стане значно краще. Можливо – гірше. Я не можу передбачити майбутнє. Але для мене важливо, щоб проєкт зберіг це відчуття – щоб він «заморозив» той час і зберіг емоції такими, якими вони були тоді.|
Інтервʼю, продакшн: АЛЕКСАНДРА ЛЕМПЕРТ
Фотографка: НІНА ФІЛІМОНОВА
Стиліст: SANTIAGO DE BARROS