В ексклюзивному інтерв’ю для L’Officiel Ukraine продюсерка Катерина Тимченко розповідає, як американські стріт-арт художники приїхали до України «за власний кошт, без грантів і фондів», чому «Паляниця» стала символом не лише культури, а й самоідентичності, та як мистецтво перетворилося на спосіб говорити зі світом про Україну. «Ми не створювали фільм — ми просто фіксували життя», — зізнається вона.
Коли виникла ідея створення фільму «Паляниця»?
Ідея створення фільму «Паляниця» народилася поступово, без попереднього задуму, безпосередньо в процесі реалізації мистецького проєкту під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Ініціатором проєкту став американський художник Bandit. Перебуваючи в Лос Анджелесі, він не міг залишатися осторонь подій в Україні. Усвідомлюючи, хто є агресором, а хто жертвою цієї війни, Bandit вирішив підтримати українців тим, що вміє робити найкраще, — створенням стріт-арту, муралів і художніх робіт. До нього приєдналися Джонні та Трістан. Разом вони почали шукати людей в Україні, які могли б допомогти з логістикою, пошуком локацій і організацією роботи.
Наше знайомство відбулося завдяки подрузі Маші, після чого ми розпочали підготовку до першої поїздки. У вересні 2023 року команда приїхала в Україну на два тижні. За цей час ми відвідали Ірпінь, Бучу, Бородянку, Дмитрівку, Горенку, Харків, Ізюм та Київ, де створили десять муралів. Моєю роллю на початку була координація проєкту в Україні: організація логістики, отримання дозволів, забезпечення безпеки та загальна підтримка команди всім необхідним.
Головною моєю метою було не лише допомогти художникам реалізувати творчий задум, а й показати їм справжню Україну — її історію, культуру, людей, кухню та незламний дух. Я хотіла, щоб вони побачили, за що українці борються і чому захищають свою землю такою високою ціною.
Перша поїздка справила на художників надзвичайно сильне враження. Їх захопили мужність, щирість і стійкість українців, а також краса країни. Саме тому було вирішено організувати другу поїздку. Під час неї ми побували у Краматорську, Дружківці, Костянтинівці, Одесі та Миколаєві.
Саме під час другої поїздки стало очевидно, що накопичений матеріал має значно більший потенціал, ніж просто фото- та відеодокументація мистецького проєкту. Під час створення муралів до нас постійно підходили місцеві жителі. Дізнавшись, що американці приїхали до України за власний кошт, без підтримки фондів чи грантів, щоб підтримати людей через мистецтво, українці охоче ділилися своїми особистими історіями та допомагали нам всім чим могли.
Серед героїв цих розповідей були люди, які пережили окупацію, військові, що повернулися з полону, ветерани, які зазнали тяжких поранень, а також діячі культури та музиканти. Особливе місце посіло інтерв’ю з учасниками українського гурту Антитіла, які активно долучилися до захисту України.
Ці свідчення настільки глибоко вразили художників і всю команду, що стало зрозуміло: зібраний матеріал необхідно перетворити на повноцінний документальний фільм. Так і народилася ідея створити фільм — стрічку про силу мистецтва, міжнародну солідарність та незламність українського народу.
Після другої поїздки ми самостійно створили перший тизер і організували в Лос-Анджелесі виставку, присвячену Україні. На ній були представлені фотографії з поїздок і картини, створені художниками під враженням від побаченого. Хоча зібраних коштів виявилося недостатньо для оплати професійного монтажу, саме тоді стало остаточно зрозуміло, що історія, яку ми зафіксували, повинна бути розказана світові у форматі повнометражного фільму.
Однією з ключових подій проєкту стало створення меморіального муралу, присвяченого загиблим бійцям територіальної оборони, у місті Буча. Саме цей етап став важливим символічним моментом нашої роботи, адже поєднав мистецтво, пам’ять про полеглих захисників і живу історію місця, яке стало одним із символів російських воєнних злочинів в Україні.
Під час створення цього муралу до нас завітала команда документального фільму «20 днів в Маріуполі». Вони взяли у нас інтерв’ю та підготували матеріал про нашу ініціативу, яка на той час мала назву «Стійкі кольори». Ця зустріч стала важливим підтвердженням того, що наш проєкт набуває ширшого міжнародного значення і привертає увагу провідних українських документалістів та журналістів.
Чому ви обрали саме стріт-арт як головний художній інструмент розповіді?
Ми не обирали стріт-арт як головний художній інструмент розповіді заздалегідь - це сталося абсолютно органічно. Спочатку не було ані чіткого задуму створити фільм, ані сценарію, ані наміру говорити про Україну саме через мистецтво. Ідея фільму народилася вже в середині нашої подорожі Україною, коли стріт-арт митці приїхали, щоб створювати мурали, підтримувати людей, надихати їх і залишати нові світлі спогади там, де війна принесла біль і руйнування.
Стріт-арт і мистецтво загалом мають унікальну здатність відкривати серця людей і привертати увагу до важливих тем. У багатьох країнах стріт-арт є протестним мистецтвом, яке голосно заявляє про себе через образи та символи. Але в Україні все відчувалося інакше: тут ніби самі стіни кричать про пережиті трагедії, втрати й людський біль. Тому надзвичайно важливо було обрати, що саме з’явиться на цих стінах, під якими гинули люди і які стали мовчазними свідками війни.
Кожен мурал створювався, виходячи з історії конкретного місця. Спочатку ми знаходили стіну, я розповідала художникам про її минуле, про людей і події, пов’язані з цим простором, і вже на основі цих історій народжувався образ майбутнього малюнка. Тому кожна стіна має власну історію, і кожен малюнок є її продовженням.
Саме тому стріт-арт став не просто художнім засобом, а природною мовою нашої розповіді. Через нього ми змогли показати, як мистецтво допомагає трансформувати біль у надію, зберігати пам’ять і знаходити сили рухатися далі.
Що для вас символізує назва «Паляниця»?
Паляниця - це один із найсильніших образів нашої культури та нашого коріння. Після початку повномасштабної війни слово «паляниця» набуло нового символічного змісту. Воно стало своєрідним кодом, маркером приналежності до української культури та мови, а також символом стійкості й самоідентифікації. Через це слово весь світ побачив, наскільки важливо зберігати свою мову, традиції та національну гідність. Саме тому і було прийнято рішення так називати фільм.
Для мене «Паляниця» символізує Україну в цілому - її незламність, силу, гостинність і здатність об’єднувати людей. Вона уособлює пам’ять про дім, який ми захищаємо, і про цінності, заради яких боремося. Це дуже простий і водночас надзвичайно потужний образ, який поєднує традицію, ідентичність та надію.
Яким був найперший задум фільму і як він змінився під час роботи?
Спочатку у нас взагалі не було задуму створювати фільм. Не існувало ні сценарію, ні чіткої концепції, ні наміру знімати документальну історію про Україну. Ми просто вирушили в подорож разом зі стріт-арт митцями з Los Angeles, які приїхали до України, щоб створювати мурали, підтримувати людей і залишати на стінах образи надії.
Ідея фільму народилася вже в процесі цієї подорожі. Коли ми побачили, як художники взаємодіють із людьми, як кожна стіна відкриває власну історію, а кожен малюнок стає відгуком на біль, втрати й водночас на віру в майбутнє, стало зрозуміло, що це потрібно зафіксувати. Як ми поміж командою говорили - у нас не справжній фільм, це просто фіксація життя.
Початково ми просто документували сам процес створення муралів. Але поступово стало очевидно, що фільм має розповідати не лише про мистецтво. Він перетворився на історію про людей, про пам’ять, про силу культури, про історію України та про те, як мистецтво може допомагати проживати травму й відновлювати надію.
Тобто задум змінився дуже природно: від спонтанної фіксації мистецької подорожі до глибокої документальної розповіді про Україну, її незламність і здатність творити нове життя навіть серед руйнувань.
Скільки часу тривало створення стрічки?
Створення стрічки тривало з вересня 23 року по серпень 25 року. У нас було три подорожі по два тижні, це весь процес зйомок. 9 місяців зайняв монтаж, як народження першої дитини.
Які особисті емоції або переживання ви вкладали у фільм?
У цей фільм вкладено дуже багато особистих емоцій і переживань усієї нашої команди. Однією з найбільш зворушливих є історія головного художника проєкту - Бандит. Він відкрито розповідає про свою тривалу боротьбу із залежностями і про те, як саме стріт-арт допоміг йому подолати цей складний шлях. Уже понад 15 років він залишається вільним від залежностей і власним прикладом доводить, що будь-які труднощі можна подолати, якщо не втрачати віру в себе та наполегливо йти до своєї мети. Попри критику, нерозуміння й несприйняття, він не здавався і продовжував творити.
Трістан Джордж та Джонні Ешбоу також вклали у фільм свої глибокі переживання та враження від подорожі Україною. Вони побачили зруйновані міста, зустріли людей, які попри біль і втрати знаходять у собі сили жити далі, і це не могло не залишити слід у їхніх серцях і надихнуло переосмислити своє життя кожному з них.
Для режисерів Кадіма Тарасова та Юлії Большинськоі було надзвичайно важливо показати, що навіть серед руйнувань мистецтво здатне створювати нові спогади, підтримувати людей і відкривати серця. Кожен мурал, кожна зустріч і кожна історія стали для нас дуже особистими.
У цю стрічку вкладено всю нашу любов до України, захоплення нашими людьми та глибоку повагу до стійкості нашого народу і нашої культури. Це фільм про пам’ять, співпереживання і віру в те, що творчість може стати способом зцілення.
Головні емоції, які ми вклали в цю роботу - це біль, втрата, співчуття, відповідальність, любов і, найголовніше, надія та віра!
Чи були моменти під час зйомок, які особливо змінили вас?
Оскільки зйомки фільму тривали майже півтора року, цей процес став для всієї нашої команди глибоким етапом особистої трансформації. Без перебільшення можу сказати, що ця робота змінила кожного з нас. Ми бачили несправедливість і жорстокість війни, але водночас - неймовірну силу, стійкість і віру українців. І саме це допомагало не втрачати надію. Сльози від болю та розпачу змінювалися захопленням і радістю від того, як наш народ, попри все, не здається, продовжує жити, вірити й боротися за свої родини та свою землю.
Кожен із художників — Бандит, Трістан і Джонні — пережив глибокі особисті зміни. Україна дала їм нове розуміння того, що життя не можна відкладати на потім. Потрібно жити сьогодні, займатися тим, що справді любиш, вірити в себе і робити все можливе, щоб змінювати себе на краще. Адже саме так змінюється і світ навколо нас.
Особливо показовою є історія Трістана Джорджа. Після поїздки на лінію фронту він настільки глибоко пережив побачене - руйнування, страждання і смерть, - що вирішив вийти з проєкту. Цей досвід змусив його переосмислити власне життя. Він зрозумів, що хоче присвятити себе справі, про яку мріяв усе життя, - вишивці. Повернувшись додому, Трістан вклав усі свої заощадження у швейні та вишивальні машини, і сьогодні вже понад півтора року успішно працює його власна майстерня, де він створює ексклюзивний одяг з авторською вишивкою.
Джонні Ешбоу після поїздки до України усвідомив, що прагне створити сім’ю, одружитися і мати дітей. І зараз він активно втілює цю мрію в життя.
Бандит назвав Україну та українців найсильнішим і найціннішим досвідом свого життя. Попри численні подорожі світом, він сказав, що ніколи не зустрічав людей настільки сильних, щирих і відкритих, а такої потужної енергетики не відчував ніде.
Що для вас означає нагорода на Ethos Film Awards 2026?
Для мене нагорода Ethos Film Awards є підтвердженням того, що ми з командою крок за кроком наближаємося до нашої головної мети. А наша головна мета — об’єднувати людей різних націй, національностей і навіть різних аполітичних поглядів навколо спільних людських цінностей.
Кожна людина має серце і душу, і кожен сам обирає, як їх використовувати та чим наповнювати. Наш фільм, який отримав нагороду за внесок у мир, показує, що саме це ми робимо — об’єднуємо людей та спонукаємо їх замислитися над важливими питаннями: хто я, що я зробив для того, щоб світ став кращим, і чим я хочу наповнювати свою душу сьогодні — добром чи чимось іншим.
Ми даємо людям можливість зупинитися, подумати й чесно відповісти собі на ці питання, показуючи Україну через стріт-арт мистецтво, через кіно та особисті історії учасників та героїв стрічки. І для мене ця нагорода означає, що наша робота, наш задум і наша місія справді відкривають серця.
Це велика честь і водночас підтвердження того, що наша команда рухається правильним шляхом.
Де наразі буде представлений фільм? Та яке майбутнє ви бачите для фільму після фестивалів?
Станом на сьогодні фільм «Паляниця» демонструється виключно в межах спеціальних безкоштовних показів в Україні та країнах Європи. До кінця року також запланована участь стрічки у багатьох міжнародних кінофестивалях.
Ми сподіваємося, що після завершення фестивального шляху, вже наступного року, фільм стане доступним на таких платформах, як Netflix та Apple TV.
«Паляниця» створювалася не з комерційною метою, а насамперед для того, щоб говорити зі світом про Україну та відкривати серця людей через мову кіно. Саме тому наразі ми не плануємо традиційний кінотеатральний прокат. Водночас, якщо протягом року дистрибуційні компанії зацікавляться стрічкою та запропонують співпрацю, наша команда буде щиро рада. Це стане ще однією можливістю показати «Паляницю» якомога ширшій аудиторії.
Найближчим часом заплановані покази фільму у Львів, Київ , Одеса, Великобританія та Польща.
Чи плануєте ви нові документальні проєкти?
Наразі вся моя увага, енергія та концентрація повністю зосереджені на «Паляниці». У цей проєкт я вклала всю свою енергію, серце і душу, тому моя головна мета на найближчий рік — присвятити себе виключно розвитку та просуванню цього фільму.
